Чому ми не розриваємо Договір про дружбу з Росією? Бо йдемо до міжнародного суду з позовом за його порушення

За визначенням експертів, світ наразі входить у зону турбулентності і, напевно, першими на собі це вже відчули українські дипломати. Їхній загін як для 45-мільйонної країни не надто численний: захист інтересів нашої держави на міжнародній арені забезпечують близько 1200 дипломатів за кордоном і 600 співробітників у системі МЗС.

До здобутків у 2016 році у міністерстві зараховують ухвалення Генасамблеєю ООН резолюції про стан з правами людини у Криму, рішення Амстердамського окружного суду щодо повернення в Україну скіфського золота, звільнення з Росії п’яти українських політв’язнів, виконання Україною всіх «безвізових» критеріїв тощо і обіцяють у наступному році рухатися «шляхом прогресу та реформ».

Про нові виклики і роботу над помилками, прагматизм у міжнародній політиці та шляхи реформування дипломатичної служби розповів заступник міністра закордонних справ Вадим Пристайко, який закінчує свою каденцію керівника апарату у зв’язку з обранням держсекретаря, повідомляє Укрінформ.

 У ВІДНОСИНАХ УКРАЇНИ З ЄС ВІДБУЛОСЬ НЕ ОХОЛОДЖЕННЯ, А ПОДОРОСЛІШАННЯ  

– Вадиме Володимировичу, тональність розмови України з Європою останнім часом змінилася  – від «реверансів» сторони перейшли до взаємних докорів. Яка причина цього? Чи не відіграли тут певну роль підсумки електронного декларування?

– Я не бачу безпосереднього зв’язку між зміною цієї тональності та  е-декларуванням. А от з безвізовим режимом зв’язок є.

Ми пройшли через дуже болісний етап електронного декларування, якого немає у жодній державі світу, і ця відкритість багато нам коштувала – і політично, й іміджево. Але ми це зробили, виконуючи наші домовленості з Євросоюзом. А коли нам у відповідь кажуть: так, ви все зробили, але треба ще почекати,  тут, безумовно, виникає певна емоційна реакція.

Тому у відносинах з ЄС відбулось не охолодження, а подорослішання. Ми дійсно останнім часом починаємо розмовляти з європейськими партнерами більш прагматично: ми вам дуже дякуємо за ту допомогу, яку ви надавали і надаєте, повірте, ми пам’ятаємо про кожне витрачене на нас євро, водночас є політичні домовленості.

Безумовно, ми намагаємося не бути емоційними, але також не можемо так просто це пропускати – не від імені дипломатів, а від імені України. Ми 11 років казали людям, що готуємо Угоду про асоціацію з ЄС, що скоро вона буде у нас в руках, а потім Нідерланди починають висувати до неї додаткові вимоги. Ми обіцяли людям, що вони от-от  зможуть їздити в Європу без віз, а тепер нам треба їм пояснити, як ми могли допустити,  що наша частина домовленостей виконана, і це правда, а Євросоюз щоразу знаходить якесь нове пояснення, чому його частину треба перенести.

– На недавньому зовнішньодипломатичному форумі, присвяченому аудиту зовнішньої політики, посли західних держав без дипломатії говорили, що Україні слід розраховувати на себе, а не сподіватися на зовнішню підтримку. Ви тоді назвали це гіркими пілюлями, які треба проковнути. Чи вони вилікують нас від ілюзій? 

– Повірте, в цьому будинку (МЗС. –  Ред.) ілюзій немає давно! Просто ми не кричимо «Все пропало» – є люди, які це роблять і без нас. Наше завдання – проковтнувши гіркі пілюлі, зрозуміти, чому ми мусимо це робити.  Але водночас ми не можемо допустити, щоб наші партнери думали, що ми не є достатньо «зрілими», щоб визначити своє місце у світі й те, як ми хочемо цього досягти.

Саме тому я змушений був коментувати слова дуже поважних послів і наших партнерів, які відверто нагадали, скільки вони для нас зробили. Це теж було доволі… непросто слухати. При цьому посол Німеччини сказав, що Україні не потрібен план Маршалла, створюйте привабливі умови для інвесторів і шукайте гроші на зовнішніх ринках. Таку пораду дивно чути від країни, яку підняли з руїн, і заплатили за це інші держави.

Треба також пам’ятати, що план Маршалла по відношенню до Німеччини діяв після війни, в якій вона була агресором, але інші нації знайшли в собі сили дати їй кошти зі своїх кишень. Тому, мені здається, що німецький Посол, який казав: «Чому ви заглядаєте в кишені наших платників податків?», просто трошки забув, що відбувалося в його країні в кінці 40-х – на початку 50-х років. І наш обов’язок як дипломатів нагадати, що ми готові до “гірких пілюль”, але давайте будемо справедливими щодо того, як і кому вони приписуються.

– Той же посол ФРН спрогнозував, що наступний рік у зовнішньополітичному плані не буде спокійним для України через зміну політичної ситуації у світі. Які основні виклики у цьому сенсі бачить МЗС і наскільки готове відповідати на них?

– Стосовно викликів, то іноді складається враження, що Україна часто останньою приходить до «столу» і нам постійно не вистачає трошки часу: багато наших сусідів “заскочили” у Євросоюз, а на Україні двері зачинилися, вступили в НАТО і опинилися по той бік нової “залізної завіси” проти Росії, а ми не встигли. І так далі.

Є багато пояснень, чому з Україною так відбувається. Наприклад, що ми настільки великі, що нас, умовно кажучи, непросто кудись забрати, до того ж цьому заважає наша інерція, адже, щоб розвернути авіаносець, потрібно багато буксирів. Але це наші внутрішні причини, ми не можемо нікого звинуватити в тому, що за цей час недостатньо розвинулися і не стали настільки конкурентоспроможною країною, щоб сказати Європі: якщо ви згодні, давайте будемо разом, але ми більше не просимося. Тобто після 25 років незалежності ми все ще не в тій позиції, щоб дозволити собі це казати.

А із сучасних зовнішніх викликів найпершим є зростання популізму в світі. Це призводить до появи нових лідерів, які по-іншому ставляться до принципів зовнішньої політики і стосунків між державами, а декому взагалі просто подобається стиль ведення політики Путіним, бо вони теж хотіли б правити у себе вдома «залізною рукою».

– Все ж таки чи не залишимося ми наступного року взагалі самі? Дехто з експертів каже, що насправді друзями або партнерами України є країни – потенційні об’єкти нападу Росії,  і нам треба тісніше контактувати саме з ними.

– Згадаймо програму Східного партнерства. Це шість країн, три з яких – Грузія, Молдова та Україна – вже стали об’єктами російської агресії, а частина їхньої території окупована. Три інші країни – Азербайджан, Білорусь і Вірменія – й раніше менше взаємодіяли з ЄС, а тепер взагалі не поспішатимуть це робити, розуміючи, якою може бути «розплата» за зближення із Заходом.

З самого початку нашої 25-річної незалежності ми зрозуміли, що не можемо більше  перебувати у стані невизначеності, і вирішили, що рухаємося політично на Захід. Іноді, розмовляючи з нашими партнерами, ми закінчуємо цю фразу словами: «Подобається вам це чи ні, але ми рухаємося у цей бік».

Ми не обираємо спеціально ті держави, які можуть постраждати від Росії, – вони самі знають, що є нашими природними союзниками, бо можуть постраждати від Росії. Ми шукаємо для себе партнерів не тільки на Заході – це вже є Китай, Японія, Аргентина, Бразилія, Канада, Австралія, які  знаходяться у різних частинах світу, але ми відчуваємо з ними певну спільність, яка дозволяє більш прагматично взаємодіяти.

БУДЬ-ЯКИЙ НАШ ПЛАН ПІДПОРЯДКОВАНИЙ ВИЖИВАННЮ УКРАЇНИ У ПРОТИСТОЯННІ З РОСІЄЮ

– Але все ж таки у дипломатів є головні напрями, які наступного року вимагають пильнішої уваги? 

– Наявні в нас ресурси потребують більш чіткої концентрації на певних напрямках. Зокрема, на першому місці залишаються європейська та євроатлантична інтеграція. Але є ще «нульове» місце – виживання України як держави у протистоянні з російською агресією. Тому будь-який наш план підпорядкований одному грандіозному завданню – забезпеченню міжнародного сприяння Україні у цьому.

Тому ми “пробиваємо вікно” у Китай і готуємо наступного року візит Глави держави в цю країну, проводимо політичні консультації з Аргентиною, Перу, Бразилією та іншим державами, налагоджуємо  взаємодію із США у космічній сфері.

– Нашим дипломатам часто закидають, що президент США Барак Обама за два терміни перебування на посаді не відвідав Україну. Це їхній прокол, чи так об’єктивно склалися обставини? 

– Не думаю, що вони могли б переконати Обаму приїхати в Україну, але разом з тим ми оцінюємо це як наше недопрацювання. Наскільки тут мали місце суб’єктивні та об’єктивні фактори, важко сказати, але це очевидна проблема для нас.

За такою ж шкалою ми оцінюємо, наприклад, складності Мінського процесу.  Не факт, що ми могли б просто в ході розмови за столом переконати Росію завтра забрати війська з Донбасу, але ми все одно ставимо собі за це «мінус».

– А чи аналізували в МЗС, чому не вдалося переломити на нашу користь рішення нідерландського референдуму? Адже тоді за Україну агітував  навіть міністр Павло Клімкін на велосипеді. 

– Якби наша держава була сильною, некорумпованою і  розвинутою,  думаю, що й результати голосування були б іншими. Але ми ж не могли опустити руки і сказати, що через негативний імідж за нас можуть не проголосувати, а до останнього використовували всі можливості проукраїнської агітації.

Окрім велосипедної поїздки, було багато інших кроків, в тому числі з боку наших партнерів, які нас підтримували. Якби ми цього не робили, я  впевнений, що результат міг бути ще гіршим.

Звісно, емоційно він для нас усіх неприємний, але подивіться –  Угода про асоціацію не зазнала жодних змін, і нам треба почекати, щоб нижня палата парламенту Нідерландів за неї теж проголосувала.  Я впевнений, що нам треба проковтнути те, що написано в додатку, що Угода не надає Україні статусу країни-кандидата на вступ до ЄС, як неприємний сигнал, і зосередитися на головному – вона не зазнала змін. Треба зціпити зуби, записати всі образи на маленькому клаптику паперу, відкласти його і працювати далі.

– Нещодавно заступник міністра юстиції з євроінтеграції Сергій Петухов написав у соцмережі, що для полегшення діалогу з Європою Україна має стати корисною для неї, і як приклад запропонував прийняти  до себе сирійських біженців за квотою і за кошти Нідерландів. Це спричинило гучний скандал. На вашу думку, це була загалом погана ідея чи невдалий приклад? 

– В принципі, емоційна реакція зрозуміла, хоча мій колега міг би уникнути обговорення тих питань, які не належать до сфери його компетенції. Він намагався пояснити людям якісь речі, але обрав погану аргументацію, це був не те що не зовсім правильний, а невдалий приклад.

Зрозуміло, що ми ведемо переговори з ЄС щодо партнерства,  але, звісно, не про те, щоб залучити до себе мігрантів. Є інші сфери, в яких ми можемо бути корисними Європі, адже ніхто не даватиме нам гроші просто тому, що ми такі гарні хлопці й дівчата.

– Всередині України і ззовні неодноразово озвучувався запит на наратив про історії успіху нашої держави, а не тільки про наше протистояння з Росією. Чи є нам що розповісти світові у цьому сенсі?

– Ми усвідомлюємо проблеми із сприйняттям України, і працюємо над покращенням нашого іміджу різними методами, в тому числі й нещодавно започаткованої структури з публічної дипломатії.

Раніше, пам’ятаєте, ми весь час робили наголос на трагедіях – Чорнобилі, Голодоморі, і у світі склалося враження, що Україна – якась нещасна країна, яку постійно переслідують трагедії.

Нам здається, що, пам’ятаючи про трагедії нашого народу і шануючи їх, ми маємо все ж таки рухатися далі і показати, що Україна – це велика держава не тільки за розміром, а, наприклад, потужний виробник сільськогосподарських продуктів. Цього не треба соромитися, тому що всіх людей треба годувати, і ми це можемо робити. Зараз один з наших найбільших партнерів – це Північна Африка, ми туди продаємо найбільше зерна. Україна має прямо заявити, що є країни, які торгують нафтою, а ми держава, продукти якої дозволяють щодня виживати мільйонам людей. І я не бачу нічого поганого у тому, щоб усім про це нагадувати.

– Подією, яка залишила неприємний осад, була фейкова розмова президентів України і Киргизстану. Міністерства закордонних справ обох країн оголосили про спільне розслідування цього інциденту.  Чи є вже якісь результати?

– По-перше, виходячи з того, що запис розмови, оприлюднений у ЗМІ, був старанно відрецензований, я не вірю, що пранкери придумали це самі. Без допомоги киргизької або російської сторони, будемо називати речі своїми іменами, така акція не сталася б.

Хочу зазначити, що в цьому випадку ініціатором цієї розмови була не українська сторона. А якщо посольство якоїсь держави офіційно звертається з проханням провести розмову лідерів країн, в іншої сторони не так багато можливостей десятиразово це перевірити. Але, повірте, Міністерство закордонних справ провело значну роботу, щоб убезпечити наших лідерів – не тільки президента – від повторення подібної ситуації.

Ми зібрали і опрацювали значний обсяг інформації, щоб забезпечити конфіденційність державних переговорів.

НАМ НЕ ТРЕБА СТВОРЮВАТИ СОБІ ПРОБЛЕМИ, ЯКІ ПОТІМ ДОВЕДЕТЬСЯ ГЕРОЇЧНО ВИРІШУВАТИ

– На недавніх парламентських слуханнях з питань зовнішньої політики голова профільного комітету Ганна Гопко говорила про необхідність повної ревізії договірної бази з Росією. На чому зараз базуються наші стосунки з Російською Федерацією?

– У нашій розмові уже кілька разів звучало слово “емоційність”. Ми, дипломати, все ж таки маємо брати ситуацію під контроль. Якби ми були такими ж емоційними, як деякі народні депутати, ми тоді теж мали б кричати “зрада”, розривати дипломатичні відносини з Росією, скасовувати безвізовий режим з нею і ті угоди, які були укладені за 20 років у рамках СНД.

Але ми все ж таки мусимо дивитися і аналізувати, до чого це призведе. Наприклад, якщо це угода в рамках СНД про пенсійне забезпечення громадян, і бабусі, яка виїхала до Росії, припинять платити пенсію, тому що ми розірвали угоду, хто від цього більше постраждає?

На території Росії живе близько 3 млн наших громадян, а  дослідження громадської думки на тему, чи вважають українці Росію недружньою країною, показують, що попри все – нинішню війну, багатовікову історію стосунків між країнами – у головах половини наших співгромадян сидить, що це братня дружня країна. І вони все одно туди їздять. Якщо кордон з Білоруссю за рік перетинає приблизно 1 млн людей, то кордон з Росією – утричі більше. Гаразд, давайте скасуємо безвізовий режим, а потім наші люди тисячами стоятимуть у чергах на кордоні. Це ж абсолютно спрацює проти нас!

Є угоди щодо розпізнавання цивільних літаків «свій-чужий» або визначення за певною формулою тарифів на залізничні перевезення до Владивостока і далі морем у Японію. Якщо ми розірвемо ці угоди лише під впливом емоцій, то завтра зрозуміємо, що, приміром,  не можемо направити наші потяги до Китаю. Тож спершу треба знайти інший шлях для доставки туди наших товарів, а потім, коли ми будемо готові до цього кроку, пропонувати розривати угоду, а не створювати проблему, яку потім героїчно доведеться долати.

– Тобто у цій договірній базі немає чогось такого, що діє на шкоду Україні?

– Наприклад, є так званий великий Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. У ньому написано, що Росія поважає територіальну цілісність і непорушність існуючих кордонів. Зараз ми беремо цю статтю і несемо у міжнародний суд. Ми протягом року готували відповідний позов, тепер ця підготовка закінчилася.

Тож поки цей пункт є у договорі, але Росія його не виконує, нам є за що її судити. А якби ми дозволили собі розірвати цей договір, росіяни нам би сказали: «Почекайте, ми нічого не порушили, тому що не брали на себе жодних зобов’язань». Тож ми не можемо дозволити Росії зіскочити з такого гачка.

– Якою наразі є тональність перемовин України з Росією? Чи існує якась специфіка спілкування між обома країнами? 

– Так, і дуже серйозна. Це видно навіть з того, як зараз виглядають посольство Росії у Києві і на наше посольство в Москві – їхні співробітники перебувають практично в облозі. Раніше наші дипломати жили в місті, а тепер ми перевели всіх на територію посольства, лише нещодавно ми дозволили повернутися в Москву туди дружинам наших співробітників.

Традиційні дипломатичні форми спілкування з Росією на кшталт «посольство України висловлює повагу» і таке інше змінилися нотами протесту, які мають зовсім іншу мову і сенс. Наприклад, Міністерство закордонних справ України надіслало Російській Федерації 250 нот протесту з початку війни.

– А, крім нот протесту, Україна має якісь контакти з Росією?

– Так, зокрема, у нормандському форматі на рівні міністрів закордонних справ, є контакти на рівні їхніх заступників, є рівень консультацій, є діючі посольства в Україні й у Москві. Їм не позаздриш, але вони працюють, хоча й без послів – ми знизили рівень, це є одним з дипломатичних кроків.

– Звільнення українських політв’язнів є новим викликом для всіх, у тому числі для МЗС. Чи існують якісь суто дипломатичні інструменти для цього?

– Складність  міжнародних відносин полягає в тому, що над країнами немає якогось «арбітра», до якого можна апелювати, і це теж треба враховувати – і політикам, і нашим громадянам.  Держави між собою в принципі рівні, і тому не можна розраховувати, що ми комусь скажемо: «Терміново звільніть когось!», і так і буде. Саме тому ми використовуємо дуже складні переговори – іноді між собою з цього приводу розмовляють глави держав, іноді неурядові чи волонтерські організації, омбудсмени, преса постійно підтримує це гаряче питання в суспільстві. Це створює фон, на якому звільняються Савченко та інші політв’язні, але все ж таки не звільненими досі залишаються дуже багато людей.

Ми постійно спілкуємося з рідними наших політв’язнів – в МЗС існує  спеціальна платформа, де ці питання обговорюються з матерями, дружинами,  волонтерами, депутатами, приміром, значну частку життя кладе на це  Ірина Геращенко.  Ми намагаємося знайти якісь шляхи звільнення наших людей.  Ці механізми здебільшого не є публічними, але в цьому полягає специфіка обміну.

Наші дипломати їздять на всі судові засідання у справах українських політв’язнів. І хоча у 90 відсотках випадків наших консулів до них не допускають, вони здійснюють консульський супровід – привозять допомогу, наймають адвокатів, підтримують морально.

Телефонна розмова двох президентів, під час якої порушується тема політв’язнів, – це теж дипломатичний метод. Ми використовуємо для цього кожну міжнародну зустріч, кожне засідання Ради Безпеки ООН, Ради Європи, всіх комітетів ООН і просимо наших партнерів також ставити це питання на порядок денних їхніх переговорів з Росією.

Коли лідери інших країн на знак солідарності з Україною не запрошують російського президента на якийсь важливий для нього захід або коли лідери країн G-20 не подають руку президенту Росії (Б.Обама і британський прем’єр-міністр Тереза Мей у вересні на саміті G-20 у Китаї не подали руки Путіну. – Авт.)  – це теж є щоденною дипломатичною роботою по врегулюванню конфлікту на сході і звільненню наших людей.

МИ ВІДХОДИМО ВІД РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ ФІНАНСУВАННЯ ДИПЛОМАТІВ

– Давайте поговоримо і про ваші внутрішні справи. Бюджет Міністерства закордонних  справ на наступний рік збільшено на третину – 1 млрд гривень – до 4 млрд гривень. Ця сума покриває витрати на функціонування чи відкриває для нашої дипломатії якісь нові можливості? 

– Перш за все, ми щиро вдячні за цей крок Прем’єр-міністру і Уряду, а також депутатам, які підтримали цю ініціативу. Ми дійсно на початку року зіткнулись із ситуацією катастрофічного недофінансування. Слід мати на увазі, що 92 відсотки видатків МЗС здійснюється у валюті, бо у нас є певна кількість людей, затверджена Кабінетом міністрів, яка працює за кордоном. Тобто ми  отримуємо кошти у гривнях, а потім,  як і всі інші відомства і приватні компанії, купуємо валюту на біржі, тому наш реальний бюджет залежить від курсу долара. Приміром, коли на початку року він стрибнув до 32-33 гривень, ми зрозуміли, що наші потреби забезпечені відсотків на 40, а коли курс стабілізувався, підрахували, що це покриє приблизно 70 відсотків.

Якщо наступного року  ми вчасно отримаємо закладені в бюджеті кошти, то вийдемо на приблизний мінімум, необхідний для мінімального розвитку.  Але ми вирішили використати ці додаткові гроші на конкретні проекти.

– І все ж таки це буде бюджет розвитку чи виживання?

– У нашому розумінні бюджет розвитку – це придбати приміщення для посольств там, де ми їх досі не маємо, наприклад, у Бухаресті. Румунія дуже важлива для нас країна, наш сусід, де ми повинні і будемо мати власне приміщення для посольства,  але ми його поки що орендуємо.

А наразі ми плануємо сконцентрувати ресурси і спробувати добудувати у Варшаві приміщення, в якому хочемо відкрити перше відділення Українського інституту за кордоном – організації, сенсом  існування якої – просування позитивного іміджу України в світі. Адже ми всі чи не щодня стикаємося з тим, що наша традиційна дружба зараз проходить черговий складний етап. Тому ми вважаємо, що маємо донести полякам своє бачення того, як можемо переступити через те, що нас розділяє.

– Чи передбачає збільшення фінансування підвищення зарплат дипломатам?

– Насправді ми не можемо собі цього дозволити, ми пішли іншим шляхом. Ми вирішили, що більше не повинні контролювати кожну нашу людину за кордоном і визначати, де вона має жити, в яку школу ходитиме її дитина тощо, а треба змінити принцип фінансування дипломатів. Тобто ми кажемо: ось ваш повний пакет фінансування, живіть, де хочете, посилайте дітей у ту школу, яку вважаєте за потрібне, але о 9 ранку ви маєте бути на роботі й ефективно працювати.

Ми започаткували відповідний річний пілотний проект, і  зараз побачили, що хоч і не все йшло гладенько, але, в принципі, це працює. Тож ми розширимо його на інші посольства.

Звісно, забезпечення кожної людини для нас дуже важливе, але, з іншого боку, ми маємо дбати про те, як наші дипломати ефективно захищають інтереси держави. Тому більшу частину виділених додаткових коштів ми передамо не нашим людям на зарплати чи якісь життєві потреби, а спрямуємо на виконання безпосередніх обов’язків. Наприклад, роботу по протидії тому іміджу України, який створюється Росією, – проведення наукових заходів, виставок, конференцій, запрошення українських артистів, публікація статей у закордонних медіа,  розширення представництва наших засобів інформації за кордоном. А це все коштує серйозних грошей.

– Чи передбачені для дипломатів якісь представницькі витрати? 

– Як я вже казав, цього року ми відійшли від старої радянської системи, яка дуже, я б сказав, смішно обмежувала нас у цьому. Ми довірили керівникам наших місій право витрачати кошти, які виділяються для цих потреб, на свій розсуд, очікуючи максимального ефекту. Тепер не тільки посол, а й інші співробітники посольства матимуть змогу проводити заходи для підтримання і розвитку своєї мережі контактів. Але від обсягу фінансів, який ми зможемо собі дозволити, залежить, чи ми будемо концентрувати зусилля на якихось конкретних країнах і людях, чи створювати більш широку мережу в розрахунку, що гарні контакти рано чи пізно спрацюють.

– Доводилося чути від акредитованого в Україні зарубіжного дипломата, що начальство оцінює ефективність його роботи за списком контактів наших урядовців у його мобілці. А як ви оцінюєте?

– (сміється) Дуже цікавий метод, треба буде запитати, які контакти є в мобілках у наших дипломатів!

Але посол виконує дуже багато функцій, починаючи від просування нашого іміджу взагалі як держави і закінчуючи контактами з політичними, науковими, культурними колами. Якщо посол добре відомий у ЗМІ країни перебування, має багато фоловерів у соцмережах, може організувати телефонний дзвінок президента президенту, просто піднявши трубку і попросивши, це його безумовні плюси.

Водночас ефективним є той посол, який  забезпечує, наприклад, торговельні відносини України і здатний самостійно зібрати партнерів, які сядуть за один стіл під його егідою і укладуть контракт. Або якщо Україна отримає підтримку конкретної держави під час проведення конкретних заходів. Наприклад, нам дуже потрібна підтримка у Раді безпеки ООН, і коли ми бачимо, що країна міняє точку зору завдяки тому, що наш посол зміг цього досягти, – це є показником його ефективності.

Є посли, які досягають підтримки, коли вона нам дуже потрібна, і лідер іншої держави прибуває до нас у дуже складний момент, виходить на площу, щоб продемонструвати, що його країна стоїть поруч з Україною і підтримує її.

– Серед дипломатів теж є лідери і відстаючі? 

– Безумовно! У цьому разі ми м’яко та інтелігентно підказуємо людям, що треба робити. Наприклад, комусь радимо провести якусь виставку і надаємо матеріали, комусь зауважуємо, що останнім часом не бачимо їх у соцмережах або просимо назвати свої останні статті у місцевих ЗМІ. А на якомусь етапі ми можемо сказати, що у нас складається враження, що зараз ви не зовсім готові працювати у цій країні, і ми змушені повернути вас назад.

Але насправді я пишаюсь своїми колегами, і хотів би принагідно ще раз привітати колег з Днем дипломата, який був 22 грудня, і подякувати за ту роботу, яку вони роблять.

СИСТЕМА МЗС ПОТРЕБУЄ ДОКОРІННОГО РЕФОРМУВАННЯ ЗА ВСІМА НАПРЯМАМИ

– Ви вже розповідали Укрінформу про реорганізацію Дипломатичної академії як один з напрямів реформування системи МЗС. А якими є інші напрями?

– Під час відзначення професійного свята ми обговорювали не тільки самі, а й з ветеранами дипслужби, які закладали її засади. На жаль, сьогодні треба визнати, що система потребує докорінного реформування фактично за всіма напрямами.

В основі цього концептуального підходу лежить розроблений нами новий закон про дипломатичну службу, який наразі проходить громадське і експертне обговорення.

Річ у тім, що дипломатична служба дуже специфічна, вхідні вимоги у нас настільки високі, що якщо ми не забезпечимо належної мотивації, то просто не отримаємо необхідних кваліфікованих кадрів. Наприклад, нам треба відправити людину з родиною в ту країну, де йдуть бойові дії, або туди, де існує загроза малярії  і так далі. І можна довго сидіти і вмовляти її, а можна сказати, що за це ми пропонуємо те й те.

Але наші нові закони передбачають відкритий конкурс на кожну посаду на державній службі. Це звучить дуже гарно, ліберально і сучасно, але ми маємо показати людині її кар’єрне зростання, і якщо вона погоджується працювати у важкій країні, то ми запропонуємо їй компенсацію як крок у кар’єрі. А якщо цього не буде, тому що кожне призначення відбувається на відкритому конкурсі, ми не можемо цього пообіцяти.

Я не кажу, що не повинно бути конкурсів – у нас є і внутрішній, і зовнішній, але вони мають враховувати певну специфіку.

Тому одна з частин нового закону визначає проходження дипломатичної служби  від закінчення університету і показує зростання до кінця кар’єри. Це абсолютно революційний підхід, такого ще ніде не було.

– Тобто всі дипломати кінець кінцем мають стати міністрами закордонних справ?

– На жаль, я мушу розчарувати, – ми в кінці кар’єри не обіцяємо всім посади міністра закордонних справ.

– Що тоді є піком кар’єри дипломата?

– Як кажуть військові, останнє військове звання – полковник, а все, що далі, це щастя. Отак приблизно і в нас (сміється).

На дипломатичній службі є дипломатичні ранги, які встановлюються міністром закордонних справ, а три найвищі – Главою держави. Тобто тут уже наші можливості – як служби закінчуються і починається висока політична діяльність, коли людина представляє не міністерство, як дехто помилково вважає, а державу.

– Президент днями звільнив послів у Греції і Македонії,  при тому, що у Україна не має своїх представників у 10 країнах і двох міжнародних організаціях. Приміром, експерти називають критичною тривалу відсутність посла у Білорусі – вже понад півтора року його обов’язки виконує тимчасовий повірений. Чим пояснюється така ситуація? 

– Посол – це дуже специфічна посада. Він вручає вірчі грамоти  главі іншої держави, де за підписом очільника нашої країни написано: «Прошу вірити цій людині від мого імені». Раніше так писали один одному королі, коли відправляли послів, традиційно так і досі пишеться у вірчих грамотах. До чого я веду? Це конкретна людина, якій Глава держави довіряє персонально представляти країну в контактах з главою іншої держави.

Саме тому обов’язок Міністерства закордонних справ рекомендувати президенту кандидатів на кожну посаду для виконання зовнішньополітичної місії, а він може погодитися або запропонувати свою кандидатуру. Але в кожному разі це має бути та людина, якій Президент довіряє вести відносини з конкретною країною. Іноді це дуже складно.

Наприклад, по Білорусі. Ви знаєте, що попереднім послом був колишній міністр оборони Михайло Єжель, який після звільнення не повернувся в Україну, що не поліпшило наших відносин з Білоруссю. Призначення нового посла в цю країну, повірте, дуже тонкий процес, який зараз завершується.

– Тобто кандидатуру Президентові  подано?

– Міністерством закордонних справ подані кандидатури по всіх послах. Але якщо буде обрано іншу кандидатуру, ми будемо працювати з цією людиною.

У нас є дуже розумні й активні так звані тимчасові повірені, тобто люди,  які заміняють посла, але цей  їхній статус часто не дозволяє їм виконувати його функцій. Ми усвідомлюємо цю небезпеку, і це є предметом постійних консультацій нашого міністра з президентом.

До речі, у новому законі про дипломатичну службу ми передбачили  взагалі революційну норму, коли при зміні адміністрації в Україні всі посли мають написати заяви на звільнення і можуть бути або звільнені, або перепризначені.  Це наша пропозиція Главі держави і Верховній Раді. Я не знаю, чи буде вона підтримана, напевно, це не дуже приємна норма, але нам здається, що вона чесна.

– Міністр закордонних справ Павло Клімкін в ефірі «1+1» у день вашого професійного свята казав, що уявлення про дипломата як про людину з келихом шампанського на коктейлі є хибним. Тобто українським дипломатам смокінг уже не потрібен?

– До зовнішнього вигляду дипломата при врученні вірчих грамот у деяких країнах, зокрема тих, які є королівствами, існують певні вимоги. Приміром, він має прибути в циліндрі, сірих смугастих брюках і в смокінгу з метеликом. У деяких випадках використовується не тільки чорний, а й білий смокінг.

Але я згоден з міністром, що уявлення про дипломата як про людину з келихом шампанського не зовсім відповідає дійсності. У наших реаліях дипломатові іноді доводиться надівати бронежилет і везти свого партнера, наприклад, у Широкине, щоб продемонструвати сліди обстрілів і дати змогу поспілкуватися із військовими,  які захищають країну.

До речі, ми найближчим часом – на початку року – чекаємо в Україні  міністра закордонних справ Австрії.  Ця країна головуватиме в ОБСЄ, тому він хоче, і ми це підтримуємо, приїхати і на власні очі подивитися, що відбувається на сході. З міркувань безпеки ми не будемо розкривати його маршрут, але він доїде до лінії розмежування.

– Цього року, на жаль, про дипломатів згадували і в контексті контрабанди, а зараз звільнена з дипломатичної служби Оксана Ліщишин поновитися намагається через суд. Наскільки це можливо?

– Ми з вами будуємо демократичну державу, в якій остаточне рішення ухвалює суд, а не міністерства і відомства.

Я з Ліщишин ніколи не зустрічався і навіть не знаю, як вона  виглядає. Але я точно знаю, що все, що є в дипломата, це довіра. Наприклад, він має дипломатичний паспорт, з яким його не перевіряють на кордоні, тому що довіряють. А з моменту втрати довіри дипломат не може виконувати цю роботу. Хочеш бути дипломатом – ти маєш бути кристально чесним. А якщо в тебе руки чешуться підробити на цигарках, ти вже не дипломат, а торговець чи хтось інший. От і все. Тому ми звільнили її за порушення присяги.

У нас є юристи, які будуть відстоювати точку зору МЗС. І це буде дуже важливим сигналом для всіх: хто хоче займатися торгівлею або чимось іншим, нехай прийде і чесно про це скаже. Ми таких не триматимемо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.