Донбас. Різнокольоровий.

Привіт. Мене звати Олена. Минулого року я втратила звичне життя. Війна забрала у мене речі, кімнату в гуртожитку, університет, друзів, український прапор на території Донбасу.

Я відчула на собі біль втрати знайомих. Як фізично, так і морально. Бачити на фотографіях в захопленому сепаратистами університеті тих, з ким я працювала та спілкувалася, – це велике розчарування. Споглядати чорну стрічку на фото вісімнадцятирічного знайомого, який загинув в Авдіївці, – це страшний біль.

Моя донецька історія почалася чотири роки тому. Тоді я вперше приїхала до шахтарської столиці України вступати до університету. У мене в голові все ще звучать слова мами: «Глянь, як тут красиво! Ти будеш тут вчитися, бо це чудове місто, місто мільйона троянд». Як би це дивно не звучало, але естетизм Донецька зіграв вирішальну роль.

За всі роки мого життя тут я жодного разу не чула конфліктів щодо приналежності Донбасу до України або Росії. Прекрасним прикладом цього став чемпіонат Європи з футболу «Євро-2012». Було протистояння української команди з іншими. Я бачила, як донеччани вболівали за Україну, як їздили тролейбусами з українськими прапорами, як промокали до нитки на стадіоні, тримаючи в руках жовто-блакитний стяг. Питання національної приналежності мешканців Донбасу ніколи нікого не турбувало! Так, «ген інакшості» регіону був. Але стосувався він його унікальності та бажання бути кращим серед інших українських територій.

Через два роки я знову звернула увагу на ці незмінні державні прапори України біля пам’ятника Тарасу Шевченку, який встановлений перед Донецькою обласною державною адміністрацією.

Одне прикро – у цей час настрої у місті були іншими. Прапор став символом виживання, доказом права на життя у власній країні. Можливо, для когось це стане відкриттям, але Євромайдан у Донецьку був. Я ходила на ці мітинги. Я бачила людей, які хотіли вільно жити у європейському, а головне, українському Донецьку. Я бачила, як люди з георгіївськими стрічками на одязі били тих, хто не підтримував ідеї «русского мира». Дотепер, разом із спогадами я відчуваю запах перцевого балончика, який під час нападу тітушок на українських активістів застосував один із присутніх журналістів. Я все ще чую гімн радянського союзу, який грав у захопленій сепаратистами облдержадміністрації.

Але моя історія – не найяскравіший приклад тих донецьких, які боролися проти триколорів. Через чотири місяці я вперше за все життя здиратиму український прапор зі своїх дверей у гуртожитку. Станеться це після того, коли у коридорі прозвучать слова: «А эту дверь нужно нафиг спалить». Пізніше виявиться, що слова належали донецьким міліціонерам, які розслідували крадіжку у гуртожитку.

Вперше за все життя я боятимуся пройтися по своїй українській землі із стягом рідної країни. Але у травні разом із подругою я це зроблю. Я зустріну оцінюючі погляди перехожих та почую від компанії чоловіків фразу, сказану надто іронічно: «Шо девачки, за единую Украину, да?». Мені вперше стане страшно підтримувати свою рідну країну.

А під час чергового мітингу на підтримку України я не знайду захисту серед міліціонерів. Я тікатиму дворами від тітушок з бітами, я бігтиму додому, ховаючи блакитно-жовту стрічку під курткою.

За ті три роки, які я прожила в Донецьку, він став рідним для мене містом. Так, ви звинувачуєте мене і моїх донецьких друзів у війні. Може, ви маєте на це право. Але в тому, що зараз відбувається в країні, винні не всі ми. Варто розуміти, що 90 % тих донецьких, які є зараз поміж вас, ціною власного життя відстоювали право на існування своєї (а, відповідно, і вашої), нашої країни.

Якщо вони є в українських містах, то ці люди вже пройшли відбір. Це українці. Ті, котрих били за жовто-блакитну стрічку на сумці, ті, котрим погрожували та у яких відібрали найбільше щастя – мир у рідному місті. Ті, котрі захищали себе велетенським українським прапором від яєць, якими їх закидали сепаратисти, люди, які заради свого майбутнього в Україні минулого року втратили звичне життя, речі, кімнату в гуртожитку, університет, друзів, український прапор на території Донбасу…

Так чи не час вже збити градус недовіри до донецьких, які сьогодні всі разом виборюють мир та незалежність України?

Олена Зашко

 

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.